Початок виникнення
різних систем рукопашного
бою нерозривно пов язаний з початком людської цивілізації.
Навіть перші люди не завжди мирно ділили місце біля вогню, їжу,
жінок, а
там, де є конфліктна ситуація, ніколи
не можна забувати
про можливість фізичного
нападу і потребу
результативного захисту.
Серед настінних розписів
ацтеків, майя, в
єгипетських пірамідах є
малюнки, які свідчать,
що беззбройні поєдинки
мали і прикладний
і розважальний характер,
а техніка бою тогочасною короткомірною
зброєю без елементів
беззбройного бою існувати
просто не могла .
Ще
в 648 р в
програму Олімпійських ігор
був включений панкратіон - двобій з
ударними та кидковими
техніками, що говорить
про його популярність,
як розваги, наявність
технічної бази, обов явзковість правил
ведення поєдинку. До речі, всім
відомий Архімед був
Олімпіоніком (чемпіоном
Олімпійських ігор) з панкратіону.
В
арміях Древньої Греції
та Риму розвивалися
свої системи ближнього
бою, які передавалися безпосередньо від
інструктора до новобранця,
з незначними відмінностями
в кожному великому
підрозділі. Про популярність
ближнього бою у
римлян говорить такий
факт - імператор
Коммот брав участь
в гладіаторських боях.
Правда, противник імператора
змушений був користуватися
тільки дерев яною зброєю. Імператор завжди
непереможний, а „командир
всегда прав”. Прийоми
ближнього ( рукопашного) бою мали
великий попит серед
цивільного населення і
серед професійних солдат-найманців, купців
і та моряків
аж до часу
появи швидкострільної короткоствольної зброї. В
Європі існували сават,
шоссон, бокс, вестморлендська, французька
та інші види
боротьби, фехтування на
палках та ножах.
З початком книгодрукування зявляються
перші книги, які містять фаховий опис
технік захисту та
нападу під час бою
неозброєних людей проти
неозброєних та озброєних
противників. Японець Г. Кодзумі,
ознайомившись з друкованими виданнями
Понс де Перрельяна (1474), Віджині (1560), Вурма (1550), Ауерсвальда (1539), Мейєра (1570)
та більш пізніших,
був щиро здивований,
що „європейці вже
в шістнадцятому столітті
знали джиу-джитсу”.
Першу
згадку про кулачні
бої , як розвагу
різних верств населення
у словян знаходимо
в літописця-Нестора в
„Повісті времінних літ”(ХІІ ст.). У
те, що козацтво
і чумацтво могло
існувати без дієвих
технік ближнього та
рукопашного бою не
вірить вже ніхто,
навіть Лужков з
Жириновським і Затуліним.
Техніки беззбройного
(рукопашного) бою, як
складова штикового бою, в ХУІІ –ХІХ
вивчалися у всіх
передових арміях, і техніка
і тактика закріплювалася польовими
статутами цих армій.
З
початком Сокільського руху техніки самозахисту,
боротьби, фехтування
палками, боксу
вивчаються і національно
свідомими представниками населення
усіх країн Європи.
За
свідченням А. Медвєдєва,
за способом виникнення
системи ближнього та рукопашного бою
можна поділити на
такі, що склалися
історично, реставровані, псевдоісторичні, комбіновані
і замовні. Кожну
групу, в свою
чергу – на селянські, кастові,
військові, розбійницькі, ритуальні.
Рукопашний бій належить
до замовних кланових
систем.
З
другої половини
ХІХ ст. і до сьогоднішнього
дня майже у
всіх державах Європи
ентузіастами та фахівцями
ведеться пошук, наукова
систематизація та відбір
ефективних і реальних
технік для підрозділів
поліції, прикордонної охорони,
різних родів військ,
митниці, анти
терористичних підрозділів,
екіпажів пасажирських літаків,
бригад швидкої допомоги,
охоронних структур та
інших служб. Спеціалісти
САС, ГСГ-9, „зелених
беретів” ретельно вивчають
досвід і комплекси
технік один одного
і відповідно коригують
свої учбові програми.
Представниками цих служб
ведуться заняття з
законослухняними громадянами по
загальноприйнятій схемі
-„самозахист – обеззброєння і затримання – основи армійського
РБ”.
|
